Українські ліві переживають чи не найгірші часи у своїй історії. Сукупна кількість їхніх прибічників скоротилася до мінімуму. Так, якщо рейтинги найпопулярнішої серед лівих партії – КПУ – 2002 року становили близько 20%, то вже у період із 2006-го по 2010 рік вони постійно коливались у межах 3–6%. Інші ж ліві партії на парламентських виборах 2007 року взагалі залишились поза парламентом. Місцеві вибори тільки підкреслили тенденцію: ліві зберегли певний вплив лише у деяких традиційних для себе областях. Проблем додають внутрішні чвари та конфлікти з партією влади – навіть у тих сил, які офіційно є партнерами Партії регіонів

Трохи статистики

11 років тому рейтинг лідера КПУ Петра Симоненка дав йому змогу вийти у другий тур президентських виборів. Він набрав 22,24% голосів у першому турі та 37,80% – у другому. Більш репрезентативним був перший тур, адже у другому багато виборців голосувало не стільки за Симоненка, скільки проти Кучми. Але так чи інакше, лідер комуністів був другим за популярністю політиком країни. Та вже за п’ять років – на президентських виборах 2004-го – він посів лише четверту сходинку з 4,97%. А на виборах 2010 року лідера КПУ підтримало 3,55% виборців – рівень «міноритарія».

Популярність лівих партій за ці роки також стрімко впала. Деякі з них фактично припинили своє існування як окремі незалежні політичні одиниці, зійшовши з дистанції чи розчинившись у більш потужних партнерах. Так, важко вже назвати самостійними політичними гравцями Селянську партію, УСДП та Трудову партію (а СДПУ (о), попри формально лівоцентристську програму, де-факто не мала стосунку до лівих сил). Таким чином, в Україні зараз є три рейтингові партії «лівого спектра», які так чи інакше претендують на загальнонаціональний рівень. Це Компартія, Соцпартія та Прогресивна соціалістична партія України.

І в них є проблеми. Порівняймо: на парламентських виборах 1998 року КПУ мала 24,7% голосів виборців плюс ще 39 депутатів з одномандатних округів. СПУ у блоку із СелПУ – 8,6% плюс п’ять депутатів. ПСПУ – 4,04% плюс три «одномандатники». На виборах 2002 року КПУ мала 19,98% плюс шість депутатів, СПУ – 6,78% плюс три народні обранці, ПСПУ отримала 3,2% голосів виборців (за умови тодішнього прохідного бар’єра у 4%) і не потрапила до парламенту. Відтоді партія Наталії Вітренко зійшла з дистанції. 2006 рік, у якому вибори вже пройшли за пропорційною системою, виявився переломним для лівих. А особливо для комуністів, частину традиційного електорату яких відтягнула Партія регіонів – КПУ набрала лише 3,6%, СПУ – 5,7%. Але на дострокових виборах 2007 року комуністи несуттєво покращили результат, набравши 5,4%. Тоді як соціалісти не отримали представництва у Верхов¬ній Раді (2,89% голосів при прохідному бар’єрі у 3%). Результат ПСПУ був узагалі аутсайдерським – 1,3%. Себто у сумі за ці партії на парламентських виборах-2007 проголосувало 8,59% виборців.

Усе погано. Доведено виборами

На минулих місцевих виборах жодна з трьох вищезгаданих партій не набрала ані суттєвої кількості голосів у загальнонаціо¬нальних масштабах, ані «контрольного пакету» в облрадах. Жоден їхній представник також не зміг стати на чолі обласного центру. Єдиним винятком є місто Луганськ, щодо якого досі триває суперечка – міськ¬виборчком оголосив про перемогу діючого мера, регіонала Сергія Кравченка, із відривом у 21 голос від основного конкурента, комуніста Спиридона Кілінкарова. При цьому Луганський обласний суд вимагає проголосити мером саме представника КПУ, якому вдалося довести факти фальсифікацій на низці дільниць. Хоч би як там було, але несподівано високий результат Кілінкарова у Луганську є радше показником позитивного ставлення виборців особисто до нього, адже рейтинг власне Компартії у цьому місті приблизно вдвічі менший за рейтинг регіоналів. Скандал виник також у Криму, де місцевий очільник Компартії Леонід Грач відмовився визнавати результати виборів, звинувативши Партію регіонів у масових фальсифікаціях, а керівництво Компартії – у потуранні таким діям. Фактично у двох ключових для КПУ регіонах визріла парадоксальна ситуація: місцеві популярні лідери комуністів відкрито називають злочинцями тих, із ким активно співпрацюють центральний апарат партії та фракція КПУ у Верховній Раді.

«Джарти (прем’єр-міністр Криму, один із лідерів Партії регіонів. – Ред.) зразу після призначення розпочав війну з КПУ! – говорить «Главреду» Леонід Грач. – Чинився тиск на представників КПУ в уряді автономії, Юрія Корнілова (віце-прем’єр. – Ред.) та Валерія Лаврова (міністр освіти. – Ред.). Прямо казали: «Залишимо на посадах, якщо підете з партії». Вони тиску не піддалися. І ось у результаті ці вибори – із вкиданнями, з фальшуванням. Торжество сили та хамства. Але навіть за таких умов комуністи у Криму зібрали 7,5%».

Фальсифікаціями, а також витісненням опозиції з інформаційного простору пояснює невисокі показники своєї партії і Наталія Вітренко – лідер ПСПУ. «Десять років тому я була в парламенті. У мене була трибуна. А зараз я в інформаційній блокаді. За всю кампанію перед місцевими виборами у мене був аж один телеефір – на ICTV. Люди запитують: “Ой, а що, Вітренко ще в політиці? А ми думали, вона вже чи за кордон поїхала, чи ще щось”. Ну і фальсифікації, звісно – проти такого лома немає прийому. Ми моніторили в Криму – явка була близько 33%. Так регіонали стільки бюлетенів домалювали, що за остаточними результатами вийшло десь 50%. Ось і маємо», – сказала вона кореспонденту «Главреда».

Хай там як, через об’єктивні чи то через суб’єктивні причини останні вибори виявилися для лівих дуже невдалими. І ніщо не вказує на те, що наступні парламентські, хай вони навіть відбудуться 2012 року, будуть кращими.

Немає такої партії

Міжнародний фонд Фрідріха Еберта спробував проаналізувати, що, власне, коїться всередині українських лівих. Ця неприбуткова організація німецького походження стежить насамперед за розвитком соціал-демократичних та лівоцентристських партій світу. Результати дослідження було презентовано українським політологом Олексієм Гаранем та головою регіонального представництва Фонду Урсулою Кох-Лаугвітц.

Згідно з ним, в Україні виникла унікальна ситуація: при нинішніх лівих партіях ця політична ніша є фактично порожньою. Пов’язано це з тим, що найвпливовіші ліві, а конкретно – Соцпартія та КПУ, дискредитували себе в очах багатьох своїх прихильників. Причому обидві – через активну співпрацю з Партією регіонів. Фракція КПУ у парламенті підтримує голосування партії влади, яка взяла курс на зниження соціальних стандартів задля оздоровлення економіки. Декларована пенсійна реформа з підвищенням пенсійного віку для жінок та новий Трудовий кодекс болісно вдарять по ядру електорату КПУ. За такої ситуації Петру Симоненку доведеться чи то оголошувати про повний перехід в опозицію, що автоматично виб’є представників Компартії з низки цінних державних посад, чи то шукати дуже переконливі аргументи для пояснення своїм прихильникам співпраці з владою. Це стосується і СПУ, нинішній лідер якої Василь Цушко – міністр економіки уряду Азарова.

«У марксизму є на такий виклик єдина відповідь, – коментує Леонід Грач нинішній стан справ у своїй партії, – чи то Компартія залишається Компартією, чи то вона продовжує обслуговувати інтереси бандитського капіталу, хай навіть самою своєю присутністю в якихось об’єднаннях. Раніше це називалось коаліцією, зараз – парламентською більшістю, суть – одна. Ви знаєте, що представник Компартії не може прийти на мітинги, що зараз відбуваються, – стусанами виштовхають! Бо вважають, що Компартія теж причетна до їхніх бід. От що я як член коаліції маю відповідати, коли мене питають про збільшення тарифів на газ? А про Трудовий кодекс? А про можливе зростання тарифів на електроенергію?»

Втім, за висновками експертів фонду Еберта, наразі комуністи залишаються єдиною лівою силою, здатною пройти в парламент. Численні малі проекти не є достатньо популярними, що частково довело їх об’єднання довкола кандидатури Петра Симоненка на президентських виборах, яке насправді не принесло йому жодного додаткового голосу і переконливо свідчить про те, що це партії без виборця. При цьому, за даними опитувань фонду, сукупний відсоток виборців з лівими та лівоцентристськими поглядами в Україні становить близько 20%. Обговорюючи результати дослідження фонду, деякі політологи зійшлися на тому, що в Україні є попит на потужну соціал-демократичну силу європейського зразка без ностальгії за СРСР.