ГОЛОВА ПАРТІЇ "НАРОДНА ВЛАДА" ЙОСИП ВІНСЬКИЙ: "КОЛОСАЛЬНА НЕДОПЛАТА ЗАРПЛАТ - КЛЮЧОВА ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА УКРАЇНИ"

“КОЛОСАЛЬНА НЕДОПЛАТА ЗАРПЛАТ – КЛЮЧОВА ЕКОНОМІЧНА ТА СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА УКРАЇНИ”

 На сайті партії “Народна влада” протягом двох останніх місяців з’явились проблемні інтерв’ю з її лідером Йосипом Вінським. У лютневому - було жорстко засуджено нові тарифи на “старі” послуги ЖКГ, в березні критичному аналізу були піддані недолугі пропозиції урядовців щодо пенсійної реформи. Темою нинішньої бесіди з Головою партії “Народної влади” є заробітна плата найманих працівників.

 – Йосипе Вікентійовичу! Знайомлячись з програмою партії «Народна влада» прочитав, що Ваша партія вважає низьку заробітну плату ключовою економічною та соціальною проблемою України. В чому гострота саме цієї теми? «Нема снаги, кінчається життя»?

 – Найманим працівникам в Україні брутально недоплачують. Це факт. Колосальна недоплата зарплат – ключова економічна та соціальна проблема України. На жаль, у нас панує люта даність: навіть якщо людина працює, – і працює багато, то заробити більше, ніж на покриття своїх мінімальних потреб, не може. Часто зайнятість найманого робітника не гарантує йому й прожиткового мінімуму. Працюючі злидарі – це наше українське безглуздя! Навіть на фоні наших сусідів ми виглядаємо набагато гірше.  Вчитель у Росії отримує втричі більше, ніж в Україні, медик у Польщі – вчетверо проти нашого, а порівнювати український стан у сфері оплати праці зі старими країнами Євросоюзу я навіть не беруся. Між нами – прірва. І це глум – несправедливий, неприйнятний і згубний – для людей і держави в цілому. В Україні одна з найнижчих в Європі доля заробітної плати в структурі валового внутрішнього продукту, в Україні одна з найнижчих  середніх заробітних плат в Європі, в Україні одна з найменших в Європі мінімальних заробітних плат.

Цей стан справ слід змінити.

Має різко зміститися розподіл національного багатства на користь найманих працівників, має в рази вирости середня заробітна плата, має відповідати реальним цінам мінімальна заробітна плата. Така наша стратегія у цьому питанні.

– А що слугує найбільш виразним індикатором разючих соціальних диспропорцій в Україні?

– Безумовно ціни. Вони в нас повсюдно майже європейські. А по цінах на деякі товари ми навіть вийшли в європейські лідери. Було б логічно і справедливо, щоб і зарплати у нас були на рівні Варшави, Праги, Будапешту, Братислави – не кажу вже про Мюнхен чи Осло. Та де там! Вони в нас – африканські.

Що ж виходить? Тримати ціни декретами країна не може – ми відкрили кордони, вступили до СОТ, 60% харчів і товарів імпортуємо, а отже їх вартість визначається значною мірою поза межами України. Що робити? Рішення дуже просте. Якщо ми не можемо знизити ціни, бо залежні від імпорту, то давайте піднімати до європейського рівня зарплати.

Чинна влада має оголосити та забезпечити реальну динаміку підвищення заробітної плати в країні, з визначеними щодо кожного наступного року показниками, й задекларувати гарантований рівень оплати праці по роках, скажімо, до 2021 року. І якщо у нас середня зарплата у 2010 році була на рівні 175 євро, то через 10 років вона має вийти мінімум на рівень Польщі (у котрій сьогодні середня зарплата складає 1200 євро), через рік має зрівнятись з Білорусією, через два з Росією. І ще одне. Щоб не було «розводів», винятково важливою є “прив’язка” контрольних показників зарплати до світових валют. (Довіри до гривні громадян позбавили: за 10 років обігу вона й знецінилась в 10 разів). Тож зарплати краще обраховувати в еквіваленті євро – за її “здоров’ям”, хай там що, пильно наглядають 17 країн єврозони.

– А ще, мабуть, суспільство має давати собі звіт щодо справжніх обсягів грошей, що не доходять до трудящих...

– Сума недоплати найманим працівникам та пенсіонерам і вражає і обурює. Спеціалісти підрахували: щороку така недоплата складає майже 400 000 000 000 гривень, або більше 20 000 гривень на одного середньостатистичного працівника. Для мільйонів людей ця недоплата значно перевищує офіційну зарплату чи пенсію. Проте повернемось до вихідної тези: якщо кудись щороку щезає 400 мільярдів гривень, це означає тільки одне – вони знаходять собі притулок в чиїсь кишені. Ось звідки пухнуть офшорні рахунки, звідки мода мати власні футбольні клуби, власні яхти та літаки, звідки на сотнях гектарів заміських наділів скоробагатьків ростуть палаци. Капіталістам вже бракне уяви щодо розміщення своїх шалених баришів. Бо кошти, що мали б стати зарплатою людей, присвоюються у космічних масштабах.

Як наслідок, за оцінкою журналу “Фокус” сукупний статок двохсот найзаможніших сімей в Україні перевищив 750 000 000 000 гривень – майже три бюджети України! У будь-якій європейській країні всяке зростання її багатства веде до підвищення зарплат і пенсій, покращення позицій держави на міжнародній арені. Україну ж така тенденція явно обходить. У нас якраз навпаки. Українці катастрофічно бідніють.

Ми маємо розуміти ключову тезу: основне багатство в Україні набувається за рахунок чотирьох факторів: привласнення державного майна, несплати податків, завищення цін на товари та послуги і колосальної недоплати заробітку найманих працівників. А в останні роки саме недоплата зарплатні стала основним ресурсом збагачення вузького прошарку українських олігархів. Внаслідок цілеспрямованої політики “низької заробітної плати”, що роками реалізується в Україні, ми і маємо її найнижчий рівень в Європі. Звідси – згортання споживчого попиту, зменшення купівельної спроможності населення, звуження ринків товарів та послуг. Політика “низької заробітної плати” веде Україну в глухий кут. Хочу нагадати: найперший обов’язок держави – викликати у громадян два взаємозалежні почуття: захищеності і справедливості. Ні те, не інше без гідної оплати праці неможливе. Сильна соціальна політика відповідальної за свій народ влади – це перш за все створення робочих місць з високою оплатою праці. А щодо справедливості... Вона перш за все полягає у визнанні і практичному ствердженні суспільної практики, згідно якої розрив у статках найбідніших верств населення і найзаможніших кіл різниться не більше ніж 1:6. У країнах Євросоюзу це 1:5,7, а в Україні 1:30, ще більше в українському селі - 1:50. Саме через політику «низької заробітної плати» і формуються надприбутки олігархів, саме через це на сьогоднішній день 70% українців не бачать жодної можливості покращити свій матеріальний стан.

– Хто ж так вперто перешкоджає бути нам європейцями?

– В Україні працедавців, власне, двоє – бізнес і держава. Та ставлення до людини праці у обох однаково паскудне. Лікарю і гірнику недоплачують обидва. Як і вчителю – в приватному коледжі чи в загальноосвітній школі. Та попри на все, зміни мають початися з державного сектору. Державна політика в сфері заробітної плати в Україні має бути переглянута – швидко і докорінно. По-друге, саме держава має дати суспільству чітку відповідь щодо змін існуючих пропорцій не на словах, а на ділі. Зарплата бюджетників та працівників державних підприємств повинна вирости в 2 рази вже зараз! І, по-третє, Уряд має продемонструвати: ми першими запускаємо процес зміни ситуації на краще. А потім має бути жорстка вимога до бізнесу: платити в рази більше і платити легально. Багаті самі ніколи не поділяться з бідними. Тому  має бути жорсткий економічний та адміністративний прес до всіх,  хто хоче й далі наживатись на недоплаті своїм працівникам.

– Припустимо, ми повірили в щирі наміри влади про поетапне підвищення зарплатні. Які тут проміжні камені спотикання?

– Почати б з того, що ми не знаємо розміру реальних зарплат у країні (крім бюджетників та працівників державних підприємств). За оцінками фахівців в “тіні” в Україні перебуває від 35% до 50% ВВП, а майже половину зарплат працівники отримують в «конвертах», які виведені з оподаткування. До речі, саме зарплати у «конвертах» формують бідний бюджет, визначаючи низькі пенсії та зарплати. Але потрібно чесно визнати, що бізнес у «тінь» загнала сама держава, зобов’язавши платити більше третини від розміру зарплат до Пенсійного фонду.

Як на мене, якщо ми хочемо вивести зарплату із «тіні», ми маємо взагалі відмінити нарахування на зарплату. Платити соціальні платежі мають самі наймані працівники. Соціальні відрахування у відсотковому відношенні мають бути значно зменшені, але платити мають усі із повної зарплати або доходу.

– Часто ми чуємо від урядовців і бізнесменів, що підняти зарплату немає можливості. Чи це так?

– Всі ці розмови – від лукавого. Платити більші в рази зарплати можна і потрібно. Але цього мають хотіти урядовці, і до цього мають бути примушені власники підприємств. Можу послатись на власний досвід. Я Міністром транспорту та зв’язку України відпрацював повний 2008 рік. Нагадаю, що в останньому кварталі  вже була економічна криза. Так ось, при мені за рік зарплата по підприємствах Мінтрансу виросла в середньому на 35%, а на ДП «Укрпошта», де працює більше 100 тисяч працівників майже на 70%, відповідно виросли і відрахування в Пенсійний фонд. Чому так у 2008 - не зробили всі? Бо не хотіли думати про людей, а думали лишень про свої власні кишені. Тому я за жорсткі заходи! Навіть за тюрму для тих, хто платить зарплату в конвертах! Тому я за негайне введення індикативних зарплат. Тому я за сплату соціальних внесків з усіх доходів (зарплат, дивідендів, процентів, роялті, тощо), але у меншому відсотковому розмірі. І хочу вам відповідально заявити – така реформа зарплати буде саме тією реформою, яку підтримають усі – за винятком затятих мироїдів. Підвищення зарплати – це популярна реформа, і в Уряду насправді немає жодних чесних причин її не здійснити.

– То чому ж її не впроваджують?

– Я вже казав: в Україні реалізується інша політика, так звана політика «низьких зарплат». Вона здійснюється в інтересах кланового капіталу, могутніх промислово-фінансових груп. Європейської оплати праці нам ніхто не подарує. Наймані працівники мають її добитись самостійно, всіма доступними засобами. Згадайте як це робили робітники в Європі (і роблять до сьогодні).

– То що ж із цим всім робити людям? Вони бачать: влада і бізнес нахабніє – а ради на те немає. Ні місцевих, ні центральних урядників суспільство контролювати не в змозі. Натомість, власники мільярдних статків виторговують для себе все нові поступки. До того ж, надто часто можновладці і скоробагатьки – це одні і ті ж люди. А об’єкт визиску у них незмінний – народ. Проте, нас все ж таки більше. І влада – як полюбляють наголошувати її речники, слуга народу. То чи не час народу поговорити зі своєю прислугою як і годиться господарю?

– Найперше, що важливо зрозуміти: «спасіння потопаючих, справа рук самих потопаючих». Друге, що не менш важливо: наймані працівники мають перестати піддаватися політичним «розводам» (типу НАТО, російської мови, тощо). А натомість повинні чітко усвідомити, що боротьба за зростання зарплати – це боротьба за себе, за своїх дітей, за своїх матерів та батьків. Достойна зарплата – це ключовий економічний інтерес кожного працівника. І третє. Безперечно –щоб найманим працівникам краще платили, за це необхідно боротись. Працівники, котрі себе поважають, мають бути ініціаторами добре організованого, сильного, агресивного,  дієвого народного руху «Ні – політиці низьких зарплат!». В Україні має з’явитися реальний робітничий рух та нові профспілки.

– Йосипе Вікентійовичу, на початку квітня пролунала сенсаційна заява президента–виконавчого директора Міжнародного валютного фонду Домініка Стросс-Кана, який визнав, що неоліберальні догмати «Вашингтонського консенсусу» – нежиттєздатні, помилкові і навіть шкідливі. “Тому, – продовжив далі Стросс-Кан, – в довгостроковій перспективі стійкий розвиток асоціюється у нас з більш справедливим розподілом прибутків». А кажу я про це тільки тому, що добре пам’ятаю, як кілька місяців тому в телепрограмі Савіка Шустера Ви батьожили неоліберальну ідеологію ледве не словами «прозріння» Домініка Стросс-Кана. Це Вас не дивує?

– Неоліберальна економічна модель терпить крах по всьому світу. В рамках цієї моделі виходу із світової кризи немає. Це розуміють усі, але цього нажаль не розуміє українська еліта, котра живе у цьому неоліберальному «задзеркаллі». Я соціаліст. Я твердо переконаний що у нас є одна розумна альтернатива – різка соціалізація суспільного життя, радикальне посилення можливостей кожної людини на основі свободи, справедливості та солідарності.

Підготував до друку

спеціальний кореспондент

“Московського комсомольця” в Україні”

Олександр САКВА